МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

МЕДИЧНИЙ ФАХОВИЙ КОЛЕДЖ

ЗАПОРІЗЬКОГО ДЕРЖАВНОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Циклова комісія професійної та практичної підготовки відділення

«Фармація»

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни «Культурологія»

ТЕМА .Українська культура XX ст.20-30-х рр..

(2 години)

Для студентів відділення

«Фармація»

м. Запоріжжя

Лекцію підготувала: Маляренко А. М. – викладач вищої кваліфікаційної

категорії.

Схвалено на засіданні циклової комісії професійної та практичної

підготовки відділення «Фармація»

Протокол №___ від _______ 201 року.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

1. Суспільно - політичні умови розвитку української культури .

2. Розвиток літератури , освіти та науки .

3. Новаторське сценічне мистецтво.

4. Оновлення образотворчого мистецтва .

5. Утвердження тотального партійного диктату над культурою .

Українське *розстріляне відродження *.

МЕТА ЛЕКЦІЇ:

Дидактична:

знати : - загальні відомості про культурно-історичний процес

даного періоду ;

- провідних діячів науки , мистецтва, літератури,освіти ;

- образотворче мистецтво початку XX ст. ;

вміти : - самостійно опрацьовувати навчальну та додаткову

літературу ;

- робити конспект навчального матеріалу ( синтезувати

матеріал).

Виховна: сприяти розвиткові позитивних моральних якостей

особистості .

ЛІТЕРАТУРА

Навчальна

1. Козира Є. В. Українська та зарубіжна культура .- К.: Здоров ' я , 2001., С.

89-100 .

2. Культурологія: теорія та історія культури: навч. посіб. — 2-ге вид.; за ред.

І.І. Тюрменко. — К.: Центр навч. л-ри, 2005. -368 с.

Додаткова

1 Гречко В.А., Чорний І.В. Історія світової та української культури: довідник

для школярів та студентів. — К., 2009. — 416 с.

Вступ

1. Суспільно - політичні умови розвитку української культури .

Українська революція 1917 р., утворення Центральної Ради,

проголошення Української Народної Республіки, боротьба за

збереження української державності в 1917—1920 рр. привели до

неабиякої активізації духовних сил українського суспільства.

Російська революційна соціал-демократія впродовж 1917—1920 р.,

здійснюючи суспільно-політичні перетворення, виявила себе

спадкоємницею імперського мислення, внаслідок чого Україна здобула

статус, фактично рівнозначний культурній автономії в "єдиному і

неподільному" просторі Радянської Федерації. Війна і революція не

стали для України часом об'єднання українського народу, він

залишився роз'єднаним у межах двох держав.

Проте навіть за таких умов 20-ті роки стають часом небаченого

розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Цей

багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що

зайнята, насамперед, збереженням політичної гегемонії комуністична

партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж

україномовної освіти створило українській культурі таке широке

підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Україні. Вперше

українська культура могла розраховувати на підтримку з боку

держави, особливо коли в 1923 р. більшовики взяли курс на

українізацію з метою розширення свого впливу серед місцевого

населення.

Хоч для культури стала відчутною втратою еміграція великої

частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів

з лихвою компенсувало її. Деякі з цих молодих митців були

аполітичними й вірили в ідею "мистецтва задля мистецтва". Інші

належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та

українськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання не за-

лежної державності, то багато хто з них став вбачати в розвитку

культури альтернативний засіб вираження національної самобутності

свого народу.

Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни,

свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали

складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись

українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою

бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям влас -

ної місії та зростаючою аудиторією, письменники, художники й учені з

захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.

2. Розвиток літератури, освіти та науки .

Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літературі.

Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для

здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери,

повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне мистецтво і

мислення минулого необхідно замінити новим, пролетарським,

мистецтвом.

Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до

виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на

дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити,

відкинувши традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї

культури повинні брати участь народні маси. Ототожнений із

культурою російського міста, "Пролегкульт" не мав великого впливу

серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі

виникнення в Україні так званих масових літературних організацій.

―Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літературі.

Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для

здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери,

повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне мистецтво і

мислення минулого необхідно замінити новим, пролетарським,

мистецтвом.

Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до

виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на

дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити,

відкинувши традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї

культури повинні брати участь народні маси. Ототожнений із

культурою російського міста, "Пролегкульт" не мав великого впливу

серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі

виникнення в Україні так званих масових літературних організацій.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипен- ка з'явилася

перша з масових літературних організацій —" Плуг". Заявивши, що для

мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація

заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила

200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так

висловив ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині

мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з

п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх".

Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу

"Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської

культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко,

Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр

Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра,

Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також

невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських"

письменників та художників.

У період українізації особливо виділяється київська літературна

група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили

Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен),

Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма

іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики,

активно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на

поєднання національних традицій і досвіду світової та європейської

літератури.

Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який

виступав проти хуторянства й "масовізму" у літературі. Його

публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну

роль у розвитку українського літературного процесу. Стаття "Україна

чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу. Її

опубліковано лише 1990 р.

У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них

Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій

Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну

організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на

чолі з Миколою Хвильовим.

Противниками "Вапліте" були не лише ГІилипенко та інші

прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної

ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України.

Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для

боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р.

було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська

спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуніс-

тичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з'являються літературні твори високого

гатунку- П.Тичини та М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р.

збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання.

Продемонстроване ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів

і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало

сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку

української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у

збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна",

були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні

традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу

увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй -

Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосю- ра, Микола Бажан і Тодось

Осьмачка.

Головними темами прозових творів були наслідки революції та

громадянської війни в житті людини і суспільства. У "Синіх етюдах",

що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й

грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як

в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття

розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Григорій Косинка

майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У

романі "Місто" скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує,

як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті

завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей.

У своєму творі "Із записок холуя" майстер сатири Іван Сенченко

висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У

романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами

селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але непереверше-

ним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого

читали мільйони людей.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш.

Три його п'єси — "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична

соната" — викликали сенсацію своєю модерністською формою і

трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського

шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського

націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.

У цей період сталися показові зміни у відносинах між українським

Заходом і Сходом. Якщо на межі століть галицькі видання відкривали

свої шпальти для письменників з Наддніпрянщини, то в 20—30-ті роки

східноукраїнська преса широко публікує галицьких га буковинських

авторів. А в Харкові створюється письменницька спілка "Західна

Україна" з однойменним журналом, яку після повернення з Америки

очолює Мирослав Ірчан. Імена Ярослава Гала- па, Степана Тудора,

Петра Козланюка, Ярослава Кондри, Олександра Гаврилюка, Василя

Бобинського, Катерини Гриневичевої, Мирослави Сопілки розмаїто

репрезентують літературно-мистецькі пошуки західноукраїнських

авторів.

Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-

імажиніст Богдан Антонич. Привертають увагу філософським

осмисленням буття збірки "Три перстені", "Книга Лева", "Зелена

Євангелія", "Ротації". Творчість Б.І. Антонича співзвучна з поезією

П.Тичини.

Експеримент і новаторство поширилися також і в освіті.

Поставивши за мету збудувати новий соціально-економічний устрій,

радянський уряд сприяв створенню нових типів шкіл і підходів у

викладанні, що прискорили б розрив із "буржуазним минулим".

Радянські педагоги обстоювали необхідність пов'язувати освіту з

прищепленням людині комуністичних цінностей та ідеології. Тому

згодом у школах було запроваджено програми, в яких особливе значен-

ня надавалося поєднанню праці й навчання, колективному навчанню і

технічній освіті. Водночас до другорядних було віднесено класичні та

гуманітарні дисципліни й цілком заборонено вивчення основ релігії.

Хоча цінність деяких із цих експериментів може бути поставлена

під сумнів, але те, що урядові вдалося зробити освіту доступнішою,

ніж будь-коли, стало очевидним. Завдяки цьому вже між 1923 і 1927

рр. чисельність школярів в Україні підскочила з 1,4 млн до 2,1 млн.

Відповідно рівень письменності за ці ж роки виріс із 24 до 57 %.

Рушійною силою українізації системи освіти був Микола Скрипник

— голова комісаріату освіти з 1927 по 1933 рр. Працюючи з майже

одержимою заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для

українізації 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих

навчальних закладів вели навчання винятково українською мовою. 97%

українських дітей навчалися рідною мовою.

Програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх було лише 45

тис. Ця нагальна потреба підштовхнула М. Скрипника до спроби

запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося

дістати на це дозвіл Москви — можливо, лякала висока національна

свідомість галичан і стала фатальною для самого ініціатора.

Великих змін зазнааа також вища освіта. Університети було

реорганізовано в численні інститути народної освіти медичного,

фізичного, технічного, педагогічного профілю, які готували

спеціалістів для керівництва робітничою силою. Хоч за навчання в

більшості цих інститутів треба було платити, дітей робітників і селян

від оплати звільняли. З 30—40 тис. студентів, котрі навчалися в

інститутах України наприкінці 1920-х років, близько 53 % складали

українці, 20 % — росіяни і 22 % — євреї.

1920-ті роки стали періодом відродження науки і особливо

українознавства, який за масштабами можна порівняти з літературним

Ренесансом. Прагнучи продемонструвати свою прогресивність,

більшовики сприяли розвитку науки. У 1919 р. вони не тільки

кооптували створену в Києві урядом Скоропадського Академію наук, а

й навіть оголосили її своїм дітищем. Протягом наступних років Акаде-

мія з її філіями збагатилася новими дослідницькими осередками. Вчені

дістали відносну свободу для проведення досліджень, публікації своїх

поглядів і підтримання контактів із зарубіжними колегами, якщо їхні

ідеї не являли відкритої загрози радянському ладові.

Незважаючи на те, що більшість видатних вчених України не

належали до більшовиків, а деякі навіть відкрито підтримували

український націоналізм, радянський уряд не мав іншого вибору, як

сформувати з них серцевину Академії.

Першим президентом Академії став славетний вчений Володимир

Вернадський. Однак своїм розвитком Академія значною мірою

завдячувала й невтомним зусиллям її віце-президента Сергія

Єфремова і вченого секретаря Агатан- гела Кримського. До 1924 р. в

Академії налічувалося 37 нових членів і близько 400 членів-

кореспондентів. Із трьох її секцій — історико-філологічної, фізико-

математичної та суспільно-економічної — найдинамічнішою була

перша секція, в якій провідна роль належала Михайлу Грушевсь-

кому. Ця секція видавала часопис "Україна", що став справжнім

рупором українознавчих студій. До видатних членів цієї секції

належали, крім Грушевського, історики Дмитро Багалій, Михайло

Слабченко, Олександр Оглоблін, Йосип Гермайзе, літературознавці

Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода,

мистецтвознавець Олексій Новицький і східнознавець Агатангел

Кримський.

У суспільно-економічній секції цінну працю з історії українського

права написав Микола Василенко і першим дослідником економічної

географії України став Костянтин Воблий.

Фізико-математична секція була представлена вченими із

світовими іменами. Серед них — математик Дмитро Граве, фізик

Микола Крилов, хіміки Лев Писаржевський та Володимир

Кістяківський. Академія була хоч і великим, проте не єдиним

осередком науки в Україні. Два її члени- історики — Багалій і

Слабченко — заснували дослідницькі центри у Харкові та Одесі. Такі

ж центри було відкрито й у менших містах, зокрема Полтаві, Чернігові

та Дніпропетровську.

3. Новаторське сценічне мистецтво.

На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років також

позначився процес українізації, що трагічно закінчився "розстріляним відродженням".

Новим етапом у розвитку українського театру став 1918 р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і "Молодий театр". Державний драматичний театр очолювали Олександр Загаров і В.Кривецький, виховані на традиціях Костянтина Сганіславського і Володимира Немировича-Данченка.

Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з побутової, історичної й класичної тематики.

У 1922 р. діячі " Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр "Березіль", що існував до 1926 р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру.

Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модерну до класичного західноєвропейського й українського репертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого об'єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал.

Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), психологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпре-сіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у творчості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка.

1926—1933 рр. театр "Березіль" працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталі я Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О Добровольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модернізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу.

У 1934 р. театр "Березіль" переіменовано в театр ім.Т.Г.Шевченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася трагічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 р. у Соло- вецькому таборі особливого призначення.

Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобугків українського і світового театру XX ст.

У цей період значного розвитку набуває український кінематограф. Величезний вклад у розвиток кінематографу здійснив Олександр Довженко такими фільмами, як "Звенигора", "Арсенал", "Земля".

4. Оновлення образотворчого мистецтва .

Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому

мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні 1917 р. в Києві, були Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут- митці різних шкіл.

Авангардне мистецтво представляли Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич та ін. О. Богомазов — художник-кубофутурист, автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав бачення авангардного мистецтва. К. Малевич — один із основоположників супрематизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних джерелах. Цікаво, що свій "Чорний квадрат" він характеризував як "живописний реалізм селянки у двох вимірах", зближаючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм з народним мистецтвом.

Новаторські пошуки властиві творчості Петра Холодного, який послідовно розробляв принципи сучасного українського стилю в монументальному мистецтві, вбачаючи цей стиль у новому переосмисленні традицій давноруського іконопису.

Новий напрям монументального мистецтва XX ст. започаткував М. Бойчук. Цей напрям — так званий неовізантизм, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського

живопису (домонгольсь- кого періоду). В його творах присутня іконописна традиція ("Плач Ярославни"). Пізніше, коли його стали таврувати в пресі за "ухили", дорікати за "живопис на фанері", М.Бойчук на сторінках "Вечірнього Києва" (1929 р.) нагадував: "Я ніколи не приховував своєї праці і демонстрував її в тих мистецьких творах, які виконувалися саме для мас і саме на "фанері"... Так само я брав участь своїми роботами на виставці Академії мистецтв у 1921 р."

Творчість самого Миколи Бойчука, його учнів ("бой- чуків") Василя Седляра, Івана Падалки, Софії Налепинської вже в революційні роки склала школу українських монументалістів з новим стилем образотворчого мислення, новою кольоровою гамою, драматизмом зображення подій, філософським їх осмисленням, гострою динамікою образного втілення.

Динамізм образного мислення, реалізований у монументальних працях М.Бойчука, складався не сам по собі, а у взаємодії з іншими мистецтвами і митцями, зокрема — з реформатором сцени Л.Курбасом. Ще в 1917 р. для постановки в "Молодому театрі" мелодрами Ю.Жулавського "Йола" М.Бойчук створив сценографічне рішення в стилі середньовіччя, звернувшись до досвіду європейської пластики, розширюючи тим самим палітру українського мистецького мислення. Разом з М.Бойчуком новаторським оформленням спектаклів займався також київський художник А.Петрицький.

Монументальне мистецтво "бойчуків" належить до визначних надбань національної культури. Сам М. Бойчук і представники його школи були піддані репресіям у кінці 30-х років.

5.Утвердження тотального партійного диктату над культурою.

Українське *розстріляне відродження *.

Вже в 1929—1930 рр. в Україні прокотилася хвиля перших арештів серед провідних вчених і письменників, відомих діячів культури, яких звинувачували в націоналізмі. Це означало кінець українізації і новий наступ політики тоталітаризму, зросійщення на українській землі.

На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції в Україні основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917-1920 рр.

У 1929—1930 рр. за належність до "таємної" націоналістичної організації під назвою "Спілка визволення України" було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Цехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. "Виявленій" організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши цей судовий процес для створення

атмосфери підозріливості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.

Однією з перших установ, що зазнала головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називались імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти "буржуазних націоналістів". У 1931р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї "таємної" організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали його колеги і майже всі учні.

У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських репресій припав на 1937—1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, "в Україні тридцять сьомий рік почався в тридцять третьому".

У міру того як набирала обертів радянська репресивна машина, страчувалися чи висилалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, котрі з'явились у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворськогота його співпрацівників з Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Л. Курбаса "Березіль", а сам Л. Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли у виправно-трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми О. Довженка зняли з прокату, а самого режисера змусили переїхати під нагляд до Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких одразу заарештували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники стали писати під диктовку Москви.

Розпочате в 1930 р. знищення українських установ відтепер сягнуло апогею. Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися "гніздами націоналістів-контрреволюціонерів" і піддавалися чисткам. У листопаді 1933р. П. Постишев, який був особистим представником Сталіна на Україні, вихвалявся, що, "виявивши націоналістичний ухил М. Скрипника, ми змогли звільнити ... структуру української соціалістичної культури від усіх ... націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що лише Наркомісаріат освіти ми очистили від 2 тис. людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників".

Чистки П. Постишева спрямувалися не тільки проти діячів культури, а й проти політичної верхівки України. Так, 7 липня 1933 р. накладає на себе руки комісар освіти М. Скрипник, звинувачений у націонал-комунізмі. Ідеолог українського націонал-комунізму О. Я. Шумський помер на засланні. За звинуваченнями в націоналізмі

жертвами чисток стали 15 тис. відповідальних працівників. П. Пости- шев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали.

Навіть Л.Троцький визнавав, що "ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як в Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності".

Репресивний орган планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема, священиків, колишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості громадяни гинули у диявольському більшовицькому полум'ї у величезній кількості.

До кінця 30-х років те обмежене самоврядування, яке мали українці, зійшло майже нанівець.

Сталін і його оточення справили на політичне і культурне життя України вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від сталінських репресій зазнали інтелігенція і селянство — дві верстви, що становили соціальну базу українського національного відродження. В результаті рух за самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили у 20 -х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар особливо відчувався у середовищі двох поколінь української інтелігенції — тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі будівництва нації, й саме вони були винищені сталінщиною. Знекровлюючі наслідки страшних втрат 30-х років допомагають зрозуміти ту відносну кволість політичної волі та культурний занепад, що їх виявлятимуть у наступні роки радянські українці.

Культурне життя в радянській Україні в 20—30-х роках було цілком обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР унаслідок "великого перелому" кінця 20-х років. Воно мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців, врешті — проти власного народу.

Так, незважаючи на жорстокий утиск тоталітарно-бюрократичної системи, сталінізму, в культурному житті республіки ще певний час зберігалася інерція позитивних процесів, започаткованих у попередні роки.

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

МЕДИЧНИЙ ФАХОВИЙ КОЛЕДЖ

ЗАПОРІЗЬКОГО ДЕРЖАВНОГО МЕДИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Циклова комісія професійної та практичної підготовки відділення

«Фармація»

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни «Культурологія»

ТЕМА Українська культура в II половині XX ст.

(2 години)

Для студентів відділення

«Фармація»

м.Запоріжжя

Лекцію підготувала: Маляренко А. М. – викладач вищої кваліфікаційної

категорії.

Схвалено на засіданні циклової комісії професійної та практичної

підготовки відділення «Фармація»

Протокол №___ від _______ 201 року.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

1. Умови розвитку української культури в повоєнний період .

2. Дестабілізація . Літературне оновлення 60-х років .

3. Архітектура та образотворче мистецтво .

4. Розвиток театрального мистецтва . Музика .

5. Медична освіта та наука .

6. Культура України на етапі становлення державності .

МЕТА ЛЕКЦІЇ:

Дидактична:

знати : - загальні відомості про культурно-історичний процес ;

- провідних діячів науки, мистецтва культурної епохи ;

- основні художні течії епохи;

- література : основні представники ;

- музика : основні представники ;

- мистецтво : основні представники ;

вміти : - самостійно опрацьовувати навчальну та додаткову

літературу ;

- робити конспект навчального матеріалу ( синтезувати

матеріал).

Виховна: сприяти розвиткові позитивних моральних якостей

особистості .

ЛІТЕРАТУРА

Навчальна

1.Козира Є. В. Українська та зарубіжна культура .- К.: Здоров ' я , 2001.,С.

221-239.

2 Культурологія: теорія та історія культури: навч. посіб. — 2-ге вид.; за ред.

І.І. Тюрменко. — К.: Центр навч. л-ри, 2005. -368 с.

Додаткова

1 Гречко В.А., Чорний І.В. Історія світової та української культури: довідник

для школярів та студентів. — К., 2009. — 416 с.

Вступ

1. Умови розвитку української культури в повоєнний період.

Незважаючи на великий моральний стимул, який надала більшовикам

перемога у другій світовій війні, влада була переконана, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Найбільше занепо-коєння режиму викликало те, що близько 70 млн радянських людей, тих, що жили у зоні німецької окупації, працювали на примусових роботах і потрапили в полон, зазнали впливів західного способу життя. Крім того, шляхом анексії доскладу СРСР було включено мільйони людей, які ставилися до його ідеології, політичної системи й економічного порядку вороже чи, принаймні, скептично.

Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму близькому помічникові А. Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався досягненнями західної цивілізації. "Наше завдання, — проголошував він, — полягає втому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка перебуває в стані розкладу і занепаду". Ця ідеологічна кампанія дала новий поштовх оспівуванню російської культури та наукових досягнень. Для кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, який розвинув цю ідею раніше, супроти кожного видатного західного автора виставлявся "кращий" за нього російський тощо.

Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед ідеологічними ініціативами радянського уряду в особливо вразливому становищі. Вони довше, ніж росіяни, перебували під нацистською окупацією, переважно їх вивозили для примусової праці до Німеччини, й саме на Західній Україні антирадянські настрої були найбільш не-примиренними. Зауваження Сталіна, що він депортував би до Сибіру всіх українців, якби їх не було так багато, звичайно, не віщувало нічого доброго. Про наближення політичного погрому на Україні свідчило висунуте в липні 1946 р. Центральним комітетом компартіїу Москві зловісне звинувачення українських комуністів у тому, що вони "не надають належної уваги підбору кадрів та їхній політико- ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва, де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія" і "мають місце українські націоналістичні концепції". Це був поховальний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української культури.

Через деякий час, коли Остап Вишня — надзвичайно популярний поег-гуморист — наважився висловити думку, що художник має право помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів град звинувачень в "ідеологічній розхлябаності". Сприйнявши цей випадок як підказку, лідер Комуністичної партії України Микита Хрущов та його заступник з ідеології К. 3. Литвин тут же дали кілька залпів по українській інтелігенції в цілому, звинувачуючи її в "українському націоналізмі". Тим часом, Литвин зосередився на конкретних справах, зокрема на нещодавно опублікованій "Історії української літератури". Він стверджував, що праця мала суттєві "недоліки", бо зображала розвиток української літератури ізольовано від класової боротьби, перебільшувала західні впливи й не-достатньо підкреслювала позитивний вплив російської літератури. Через рік

подібній критиці було піддано перший том "Історії України", який вийшов у 1943 р. за редакцією М. Н. Петровського.

Нещадні напади були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький" критикували за те, що росіянам у ній відведено недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередженості на "вузьких" українських темах. Особливої жорстокості набуло "полювання" на реальних і удаваних українських націоналістів у 1947 р. під час короткочасного перебування в Україні Л. Кагановича, який отримував насолоду, тероризуючи представників української інтелігенції.

Апогей цього ідеологічного "закручування гайок" настав у 1951 р., коли на вірш В. Сосюри "Любіть Україну!" впало звинувачення у "націоналізмі", а його автора спочатку "ізолювали", а потім змусили опублікувати принизливе каяття.

У міру того як множилися докази, що свідчили про підготовку нової кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично завмерла творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні помилки й просити вибачення. Схоже, українська інтелігенція надовго за-своїла урок 30-х років, тобто: краще відступити сьогодні, якщо хочеш жити й писати завтра. Але якраз коли всі збиралися з силами, щоб пережити наступну чистку, помер "вождь народов" И.Сталін. Україна стала чекати нових змін.

2. Дестабілізація. Літературне оновлення 60-х років .

Намагання нового кремлівського керівництва дістати ширшу підтримку

неросійських народів, і особливо українців, були частиною великого плану реформ.

У 1954 р. з метою відзначення російсько-українського партнерства по всьому Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування 300-ї річниці Переяславської угоди. На додаток до численних урочистостей ЦК КПРС обнародував тринадцять "тез", у яких доводилася непохитність "вічного союзу" українців з росіянами. В переддень святкування було створено ряд пафосних художніх творів, які мали на меті відобразити важливість цієї події. Створені вони були на догоду комуністичній партії та радянському уряду.

У 1956 р. на XX з'їзді партії М. Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у радянській історії промов. Ця промова стала сигналом до десталінізації. За нею почали відбуватися помітні позитивні зміни в житті країни. Так, було ослаблено ідеологічні настанови, що стало початком "відлиги" в культурному житті.

Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої вони

навчилися за часів сталінщини. Але коли стало ясно, що критика культу

особи Сталіна ведеться відверто і широкомасштабно, вони приєдналися до

неї з цілим потоком власних скарг і вимог. Як і належало сподіватись,

особливо сильно звучало невдоволення у середовищі діячів культури. Одним

із перших пролунало звинувачення за той жалюгідний стан, у якому

опинилась українська мова. Інтелігенція, студенти, робітники й навіть

партійні чиновники — всі повторювали: особливий статус в СРСР

російської.

Проте українська література продовжує розвиватись. У 1968 р. було

надруковано роман "Собор" Олеся Гончара, в якому письменник одним з

перших у радянській літературі порушив питання про гуманістичне

розуміння вітчизняної історії, збереження духовної спадщини народу. З'явилися видання літераторів-політв'язнів: Миколи Руденка, Василя

Стуса, Михайла Осадчого, Валерія Марчен- ка та ін. Жанр історичної романістики розвивають Роман Іваничук, Юрій

Мушкетик, Роман Федорів.

3. Архітектура та образотворче мистецтво .

У повоєнний відбудовний період зберігається принцип регулярного

планування міст. За таким принципом створено новий архітектурний ансамбль Хрещатика у Києві, збудований у стилі українського модерну з активним використанням декору та національних мотивів. Особливо виразні в ансамблі Консерваторія (архіт. Л. Каток, Я. Красний), Головний поштамт (архіт. В. Приймак, В.Ладний). Адміністративні споруди мали пишний декор. Архітектура інколи нагадувала велику театральну декорацію. Боротьба проти надмірностей в оздобленні фасадів та інтер'єрів будівель, на жаль, призвела до відмови від класичної спадщини й національних традицій в архітектурі.

В Україні у радянський час забудова та реконструкція міст і селищ здійснювалася переважно за типовими проектами, що негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60—70-х років задовольняла нагальну потребу в житлі. Однак унаслідок ігнорування принципу неповторюваності була втрачена національна самобутність архітектури. За даними дослідників, 90 % житлових і 80 % культурно-побутових споруд у містах і селищах зводилося саме за типовими проектами.

Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізняються Палац культури "Україна" (архіт. Є. Маринченко та ін.), Будинок інституту технічної інформації (архіт. Л. Новіков, Ю. Юр'єв), обидва — у Києві.

У 70-х роках було надано статус міста-заповідника: Львову, Луцьку, Кам'янцю-Подільському, Новгороду-Сіверському, Переяславу-Хмельницькому. Розбудовуються музеї народної архітектури і побуту (у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях).

В образотворчому мистецтві післявоєнного періоду виділяється творчість Тетяни Яблонської. Визнання художниці принесли картини "Хліб", "Весна" з яскраво відтвореним сонячним ефектом, реалістично виписаними фігурами людей. Проте диктат "соціалістичного реалізму" за-грожував обернутися натуралізмом. У 1965 р. на виставці етюдів художників Києва Т. Яблонська експонує картину "Травень" як приклад пошуку нових рішень синтетичних образів, за допомогою яких давня

традиція українського народного живопису набувала своєрідної трансформації пластичними засобами професійного мистецтва. Звернувшись до фольклору, художниця прагнула глибоко осягнути сутність поетики української народної образотворчості. Вона стала однією з перших "шістдесятників", які докорінно змінили зміст і поетику всього радянського мистецтва того часу. "Фольклорна сюїта" Т. Яблонської вважається своєрідним "проривом" із натурно-життєподібної системи відображення світу.

Одним із основоположників фольклорного стилю в українському мистецтві 60-х років був Віктор Зарецький. У пошуках власної творчої манери, перш ніж прийти до сецесії (зразок модерну), він глибоко вивчав зразки народного мистецтва (Галина Собачко-Шостак, Марія Примаченко, Катерина Білокур). Розвиток сецесійного напряму в Україні В.Зарецький пов'язував з творчістю О. Мурашка, Ф. Кричевського, Г. Нарбута. У тоталітарній державі зазнала утисків творчість багатьох художників, які утверджували самобутність української культури, їхні твори не ви-ставлялись або знищувались (Алла Горська, Опанас Заливаха, Іван Марчук та ін.).

Радянські часи повторили імперське прагнення царату. Всі складові культури великого європейського народу були поставлені в умови провінційних, а за своєю суттю культурна політика імперського центру була асиміляторською.

4. Розвиток театрального мистецтва . Музика .

Кращі традиції українського театрального мистецтва 20—30-х років

продовжили такі діячі сцени, як В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно, Д. Козач- ківський, В. Скляренко та ін. Справою життя Гната Юри (1887—1966) став Київський драматичний театр ім. І. Франка. Він очолював театр у 1926—1961 pp., з 1954 р. — разом з М. Крушельницьким. Г. Юра був природженим імпровізатором в акторській і режисерській діяльності, постійно спрямовував репертуар театру до світової класики.

Серед режисерів 70-х років відомі А. Скибенко і С. Сміян. У 80-ті роки впевнено заявила про себе нова генерація режисерів — В. Афанасьєв, О. Бєляцький, В. Загорутко, В. Козьменко-Делінде, О. Король, І. Равицький, М. Шейко. Розвиток національного театру 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров та ін. До режисерських здобутків Сергія Данченка належать вистави "Тев'є-Тевель" за Шолом-Алейхемом і "Біла во-рона" Ю. Рибчинського та Г. Татарченка, поставлені на сцені Київського театру ім. І. Франка.

Світовим визнанням користується творчість Романа Віктюка, який розпочинав свою діяльність у Львові, а згодом організував театр у Москві. Як режисер-новатор він по суті визначає театральну естетику XX ст. (спектакль "Мадам Батерфляй" за п'єсою американського драматурга Хуанга; "Лоліта" за класичним романом В. Набокова та ін.).

В українському музичному процесі 50—60-х років виявляються дві художні системи. "Офіційна музика" доби соціалістичного реалізму була художньою системою, в якій діють принципи естетики тотожності, штамп.

Домінують твори, написані на "соціальне замовлення", "ювілейні" тощо. Інша художня система (Б. Лятошинський та його школа) грунтується на принципах естетики протиставлення. Тут домінують інструментальна непрограмна музика, камерність, що виявляється навіть у традиційних "монументальних" формах (зокрема, симфоніях).

У руслі другої художньої системи розвивається творчість композиторів-"шістдесятників", учнів і послідовників Б. Лятошинського, представників українського авангарду. Серед них — В. Годзецький, Л. Грабовський, В. Загорцев, В. Сильвестров.

Українські "авангардисти" прагнули вийти у своїй творчості за межі традиціоналізму.

Національну музично-пісенну культуру розвивають професійні колективи — "Думка" (з 1930 р. — Державна заслужена академічна хорова капела України), "Трембіта" (Львів, 1940; з 1951 р. — Державна заслужена хорова капела України), Український народний хор, організатором і керівником якого був Григорій Верьовка (1895—1964). Нових барв набула хорова музика у творчості Лесі Дичко, В. Зубицького, І. Шамо, О. Яковчука. Розширилися різновиди симфонічної музики (Є. Станкович, В. Губаренко, М. Скорик).

Створені перші зразки рок-опери ("Орфей та Евридіка" О.Журбіна), джазові й естрадні композиції. Широкої популярності набули виконавці масової естрадної пісні (Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук), рок-ан- самблі.

Оригінальним мистецьким явищем є українська авторська пісня. У розвиток цього жанру вагомий внесок зробив Володимир Івасюк (1949—1979) — український поеті композитор, автор тексту і музики пісень "Я піду в далекі гори", "Червона рута", "Водограй" та ін. Творчість митця грунтується на фольклорних джерелах. Пісня "Червона рута" дала назву Республіканському фестивалю української пісні та музики.

З 1989 р. започатковані конкурси хорів ім. М. Леонтовича

5. Медична освіта та наука .

Після закінчення другої світової війни кількість медичних навчальних

закладів в Україні значно зменшилась. У 1948—1949 рр. була проведена реорганізація медичної освіти і введено новий профіль середнього медичного працівника, так званого фельдшера. У 1954 р. існуючі медичні школи були реорганізовані в медичні училища для підготовки фельдшерів, санітарних фельдшерів, фельд- шерів-лаборантів, акушерок, зубних техніків і фармацевтів.

Вища медична освіта здійснюється через мережу медичних, фармацевтичних та стоматологічних інститутів, університетів і академій.

Підвищення кваліфікації, спеціалізація та підготовка висококваліфікованих фахівців у різних галузях теоретичної та практичної медицини проводилися також науково- дослідними інститутами України, яких у 1972 р. було 50.

В Україні станом на 1 вересня 1997 р. налічувалося 129 ліцензійованих вищих медичних навчальних закладів, заснованих на державній формі власності, та 111 закладів І та II рівнів акредитації.

Розвиток медичної освіти дав змогу розширити систему охорони здоров'я в країні. Так, на кінець 80-х років у країні функціонувало 40 тис. амбулаторно-профілактичних закладів, а також 20 тис. цехових (при промислових підприємствах) лікарських дільниць надавали щоденну допомогу населенню.

Важливу роль у розв'язанні невідкладних завдань охорони здоров'я відіграла концепція організації первинної медичної допомоги. Пріоритет профілактики у створенні системи первинної медичної допомоги дав змогу ефективно розв'язати такі проблеми, як ліквідація віспи, чуми, холери, істотно знизити захворюваність на інші інфекційні хвороби.

У практичній роботі органів охорони здоров'я і науково-дослідних інститутів, кафедр вищих медичних шкіл особливу увагу було звернуто на боротьбу з найпоширенішими захворюваннями, насамперед із захворюваннями серцево-судинної системи.

Особлива увага приділялася дуже складній проблемі ревматизму, над якою працювали В. Н. Нестеров, М. Д. Стражеско, М. П. Кончаловський та ін.

Видатні досягнення мали вітчизняні вчені О. М. Крю- ков, М. І. Аринкін у галузі гематології.

Велике поширення туберкульозу в післявоєнний період призвело до відкриття великої кількості диспансерів, так, у 1957 р. кількість їх досягла 1222, з них 494 в сільській місцевості. З 1955 р. всім новонародженим дітям почали робити протитуберкульозні щеплення.

Проблеми лікування серця спонукали до заснування в 1957 р. першого відділення серцевої хірургії в Києві, яке очолив видатний хірург, академік Микола Амосов. З 1960 р. почато операції зі штучним кровообігом, у 1983 р. було створено Науково-дослідний інститут серцево-судинної хірургії. Операції на серці проводяться також у клініці торакальної хірургії Львівського медінституту, Харківського НДІ загальної та невідкладної хірургії, хірургічній клініці Донецького медінституту.

У 1965 р. організовано Київський науково-дослідний інститут захворювань нирок і сечовивідних шляхів, який став центром урологічної служби в республіці. Клінічна трансплантологія нирки почала розвиватися в Україні з 1972 р. (B.C. Карпенко).

Істотних успіхів досягнуто у справі лікування переломів кісток із застосуванням апаратів різного призначення, що забезпечують стабільне поєднання кісткових фрагментів і цим прискорюють відновлення функції пошкодженого органа. Введення в практику металевих, полімерних та металево-полімерних ендопротезів дало змогу досягти реабілітації великого контингенту хворих, які раніше вважалися інвалідами.

Великий вплив на розвиток офтальмології та інших галузей медицини мали роботи академіка Володимира Петровича Філатова, який з 1936 р. очолював в Одесі Український інститут захворювань очей.

В. П. Філатов розробив уперше у світовій практиці методику пересадки рогівки ока від трупів. Він разом зі своїми учнями вніс багато нового у вивчення глаукоми. Вчений створив велику школу вітчизняних офтальмологів і все своє жиггя намагався винайти нові методи профілактики і лікування найтяжчих захворювань очей. Він був великим оптимістом у

науці, його девіз: "Песимізм біля ліжка хворого і у науці безплідний, і не йому належить майбутнє".

У наступні роки було розроблено оригінальні методи лікування травм очного яблука, методику внутрішньооч- них, орбітальних і шкірних пластичних операцій, в яких успіху досягли лікарі А. А. Колен, Н. О. Пучківська.

Досягнення хірургії останніх десятиліть пов'язані з використанням усіх надбань медико-біологічних та технічних наук (атомна енергія, ультразвук, електроніка, лазери, сучасна оптика, кріотехніка та ін.).

Тоталітарна адміністративно-бюрократична система в середині 70-х років вичерпала себе і увійшла в суперечність із вимогами суспільства. Це відбилося на всіх сторонах суспільного розвитку, у тому числі й на системі охорони здоров'я. Доля бюджетних видатків на охорону здоров'я неухильно зменшувалась: у 1960 р. — 6,6%; у 1985 р.— 4,6 %; у 1990 р. — близько 3 %. Це різко сповільнило процес оновлення матеріально-технічної бази охорони здоров'я, її модернізацію, призвело до зниження професійного і морального рівня медичних працівників.

Незважаючи на те що радянська тоталітарно-бюрократична система негативно впливала на культурні процеси в Україні, гальмувала їхні демократично-національні тенденції, український народ жив, працював, творив. Навіть у нелегких умовах утисків та переслідувань жила і розви-валася вибита фізично і понівечена духовно українська культура, яка досягла чималих успіхів і зробила певний внесок у скарбницю світової культури.

6. Культура України на етапі становлення державності .

Розпад Радянського Союзу і крах комуністичної системи ознаменували

початок нової історичної доби в гео- політичних, суспільних, економічних і культурних процесах цілого світу.

Безкровна поява майже в центрі Європи суверенної України, її політичне відродження суттєво вплинули на суспільні та геополітичні реалії не тільки в цьому регіоні, айв усьому світі: посилився інтерес країн світової співдруж-ності до її економіки, історії, національно-політичного і національно-культурного відродження, міжнародних зв'язків. Це стало можливим тому, що в середовищі українського народу за багато століть сконцентрувався величезний потенціал цілісної духовної культури на противагу постійним зазіханням на колонізацію українських етнічних земель з боку чужоземних держав.

Збереглося чимало цінностей і традицій української національної культури, які нині мобілізують культурний самозахист українського суспільства, готують нову інтелектуальну еліту нації.

Концепція національної культури, розроблена М. Гру- шевським, знайшла своє втілення в умовах боротьби за Українську державу і в час її розбудови. Ідея М. Грушевсь- кого ґрунтується на автохтонності розвитку українського народу, його культури. Вона з'явилась у реальному проголо-шенні передусім світом і практичному становленні української державності, то включає всі компоненти суспільного життя, зокрема культуру.

Разом з тим, жодна національна культура не може існувати як замкнена, самодостатня — без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки

української культури стають надбанням усього світу, оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес.

Особливістю української культури доби національного відродження є те, що вона поставлена в умови жорсткої конкуренції. Причини цього в тому, що українська культура перебувала в умовах тривалого бездержавного буття, коли для розвитку нації залишався тільки обмежений культурний простір. Згідно з цим переконливими є слова Ч.Куп- чана, політичного оглядача газети "Лос-Анжелес Тайме", який після візиту Президента України Л.Кучми до США, аналізуючи українські проблеми у світовому контексті, писав: "Якщо державу не об'єднує національна ідея та почуття відданості справі, що виникає на її основі, то найкращі люди, найсвітліші уми опиняються деінде. Ця "втеча інтелекту" — переважно до Москви — позбавила країну інтелектуального капіталу, який так потрібен їй, коли йдеться "про творення нації та держави практично з нуля".

Розкрити інтелектуальний потенціал українського народу неможливо без реформування системи освіти, яка завжди була могутнім чинником зростаючої соціальної функції культури.

Існуюча в Україні система освіти перебувала в стані, що не задовольняв вимог, які поставали перед нею в умовах розбудови української державності. Передусім це виявилось у невідповідності освіти досягненням людства.

Концептуально засади реформи освіти в Україні визначені державною національною програмою "Освіта" ("Україна XXI століття"), спрямованою на досягнення якісно нового стану навчання і виховання українських громадян, що відповідатиме сучасному цивілізованому рівню та її інтеграції у міжнародний світовий простір.

Відповідно до цієї програми навчальні заклади в зміст своєї роботи почали вводити елементи народної педагогіки, етнографії, народної творчості. У багатьох школах було створено кімнати та куточки народного побуту, "українські світлиці". Бібліотеки шкіл поповнилися новими джерелами з історії, літератури, мови, культури і мистецтва.

Почала розвиватися туристсько-краєзнавча робота. У 1994 р. в країні вже працювало 8,5 тис. гуртків цього профілю. Набули поширення експедиції "козацькими шляхами", "Краса і біль України", конференції учасників краєзнавчих пошукових загонів "Роде мій красний, роде мій прекрасний", міжнародні форуми юних українців-краєзнавців "До оберегів відродження".

Традиційними стали всеукраїнські фольклорні свята рідної мови. Користується популярністю всеукраїнський фестиваль "Таланти твої, Україно". Кращі художні колективи закладів освіти беруть участь у міжнародних святах, фестивалях і конкурсах в Італії, Туреччині, Індії, Норвегії та інших країнах.

З ініціативи Українського державного центру науково- технічної творчості молоді в Україні щороку проводиться 30 всеукраїнських і міжнародних масових заходів з технічних видів спорту, моделювання, раціоналізаторства і винахідництва, інформатики.

Україна успадкувала систему вищої освіти, яка не повною мірою відповідала інтересам особи, суспільства, держави. Жорстка регламентація змісту вищої освіти, уніфікація навчальних планів, надмірна ідеологізація

навчання призвели до певної невідповідності структури освіти світовим стандартам, втрати престижу вищої освіти, низької мобільності випускників на ринку праці.

Зрушення в цій сфері відбулися не відразу. Почалося з того, що перший набір студентів у 1992 р. зробив Національний університет "Києво-Могилянська академія"(після його ліквідації царизмом у 1817 р.).

Заснування університету "Києво-Могилянська академія" стало вагомим внеском у процес національного й інтелектуального відродження.

Національний університет має мережу колегіумів різних рівнів: Острозький колегіум як вищий навчальний заклад та середні навчальні заклади — Києво-Могилянський колегіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум "Берегиня" в Черкасах, Феодосійський колегіум у Криму. В університеті, крім української, вивчають англійську, німецьку, французьку, польську, чеську, італійську, санскрит, китайську, арабську мови.

З урахуванням реальних національних процесів в Україні, її регіональних особливостей у багатьох вищих закладах освіти держави впроваджується в навчально-виховний процес конкретна програма докорінного оновлення структури і змісту гуманітарних наук. Особливого значення набули дисципліни — історія України, історія і теорія світової та української культур, народознавство, українознавство.

Міжнародне співробітництво в галузі освіти починає дедалі ширше інтегрувати національну освіту України у світову систему освіти для підготовки фахівців міжнародного рівня, отримання доступу до сучасних технологій та іноземних інвестицій для розвитку національної освіти.

Розвиваються безпосередні зв'язки між навчальними закладами України і зарубіжних країн. 78 вищих навчальних закладів України здійснювали пряме співробітництво на основі угод з 415 іноземними вищими закладами освіти та 19 фірмами. Аналогічні угоди мали школи та профтехучилища.

Поряд з досягненнями у сфері освіти за ці роки мали місце і недоліки. Так, з планів загальноосвітніх шкіл з 1996 р. було виключено години на додаткові заняття й консультації, зменшено курси за вибором і факультативи. Не враховуються регіональні особливості у вихованні. Державна мова не стала домінуючою в загальноосвітній і вищій школах.

Надто низький рівень оплати праці науковців і викладачів, їхня соціальна незахищеність знизили в суспільстві престижність педагогічно-наукової праці, призвели до відтоку найбільш кваліфікованих викладачів (у 1993 р. він становив 5 тис. осіб, з них 188 докторів наук, професорів і 1955 кандидатів наук, доцентів).

Однак система освіти, маючи ряд серйозних недоліків, збагатилася не лише пропозиціями щодо поліпшення її функціонування, а й окремими практичними здобутками. Всі вони спрямовані на поліпшення становища в освітній галузі.

За роки будівництва нової держави виникли десятки громадських об'єднань, що презентують інтерес різних національностей і відроджують їхні культуру, мову, звичаї, традиції.

У Криму, Закарпатській, Донецькій, Одеській областях розроблені програми задоволення духовних потреб національних меншин. У Закарпатті створено центр словацької, угорської, німецької культур. У Києві та в інших

містах відкрито бібліотеки єврейської, польської культур, тюркомовних народів та української діаспори.

Добрий приклад дали традиційне свято народів Криму в Сімферополі, Міжнародні фестивалі народної творчості "Слов'янське коло" в Хмельницькій та "Берегиня" у Волинській областях за участю колективів слов'янських народів України, Росії, Білорусії, Словаччини, Югославії та ін.

При Українському фонді культури створено національну програму як частину міжнародної під назвою "Нові імена України", якою опікується ЮНЕСКО. Завдяки їй світові стали відомі справжні творчі обдарування, такі, як скрипалі А. Білов з Хмельниччини, О. Грицаєнко з Херсона, співак В. Богачов з Одеси.

Неперервний культурний потенціал несуть у собі конкретні творчі колективи, діячі мистецьких жанрів, які активно поширюють у світі українську культуру. Вже з 1990 р. проводиться український фестиваль "Київ музик-фест". На перший фестиваль до Києва прибули гості з США, Канади, Нідерландів, Франції, Німеччини, інших країн. Фестиваль зав'язав творчі контакти: так, капела "Думка" відвідала Францію, у Парижі з успіхом виступив оркестр Держтелерадіомовної компанії України під керуванням В. Сіренка. У рамках фестивалю плідно працює композитор І. Карабиць. Дві артистичні групи Національної опери України влітку 1997 р. показали разом з Будапештською оперою під час щорічного фестивалю "Будафест" київську постановку "Ріголетто" і в рамках Зальцбурзького музичного фестивалю (Австрія) європейській музичній громадськості "Жізель" А. Адана, "Кармен-сюїту" Р.Щедріна та концертну програму. Солісти опери та балету Р. Май- борода, В. Лупалов, С. Ярошенко, Т. Штонде, Т. Боровик, Д. Матвієнко справили на глядачів незабутнє враження своєю мистецькою майстерністю.

Національну музику успішно поширюють квартет "Гетьман", гурти "Дзвони", "Соколи", "ВВ", "Гуцули", "Чорні черешні", "Брати блюзу", "Рокнація", "Жаба в дирижаблі".

Українську музику, пісню, танець пропагують у світі Державний заслужений академічний народний хор ім. Г. Ве- рьовки під керівництвом народного артиста України академіка А. Авдієвського, танцювальний ансамбль ім. П. Вір- ського.

Цікавою і самобутньою є творча палітра етнографічного хору "Гомін", яким керує лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Л. Яценко. Традиційні купала, веснянки, колядки і щедрівки, обжинки, які проводить "Гомін", відтворюють збірний образ цих свят, оскільки в них вико-ристовується пісенна різноманітність усіх регіонів України. Хор "Гомін" став джерелом виникнення цілого ряду фольклорних ансамблів "Євшан", "Просвіта", "Молодіжний гурт".

Активно пропагують у світі історію га культуру нашого народу діячі української діаспори. Великими тиражами вийшли дослідження з історії українського народу О. Субтельного, О. Пріцака, Т. Гунчака, А.Жуковського та ін.

Однією з ознак поступового зближення культури західної української діаспори з українською материковою культурою є вручення українських урядових нагород та державних премій письменникам і митцям українського походження, котрі живуть за кордоном. Ця добра практика

була започаткована 1992 р. в першу річницю здобуття Україною самостійності, коли відзнака Президента України була вручена всесвітньо відомому скульпторові із Канади Л. Молові (Молодожанину).

Незалежна Українська держава стала запорукою вільного розвитку літератури. Насамперед слід наголосити, що в Україну почали повертатися твори заборонених тоталітарним режимом письменників, поетів зі світовим ім'ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Ма- ланюка, Олега Ольжича, Олександра Олеся, Олени Теліги, Зеновія Красівського, Богдана-Ігоря Антонича та ін.

З'явилися неупереджені твори молодих українських літераторів, серед

яких виділяються П. Селецький, О. Орос, О. Виженко, П. Кралюк, С.

Українець, В. Мастерова, І. Римерук, О . Здобужко, В, Герасим'кж та ін. Сучасна літературна молодь замислюється над етоло- гічними

проблемами української душі крізь призму відновлюваної етногенетичної пам'яті. Так, в історіософіській ліриці П.Селецького ("Новітня казка про Івана Побивана" та ін.), С. Українця ("Плач полонянок", "Сповідь і спокута Петра Калнишевського"), О. Чекмишева ("Ворог", "Мазепа") та в інших творах стали відчутними досить жорсткі неореалістичні інтонації. Історія для цих авторів не предмет захоплення, а суворий урок, без засвоєння якого неможливе самоствердження українства як повноправного володаря свого життя.

Продовжують плідно працювати в українській літературі давно визнані майстри слова І. Драч, В. Крищенко, І. Калинець, М. Луків, Р. Іваничук, П. Перебийніс, Р. Федорів, Є. Сверстюк, В. Захарченко та багато інших.

Загальна криза в державі позначилася на кіномистецтві. Зникли багатолюдні черги до кас кінотеатрів, скоротилася кількість глядацьких залів. У 1994 р. коштом державного бюджету було завершено лише дев'ять українських кінофільмів. Не на краще становище й нині.

В Україні немає свого фільмофонду і державного кіно- музею, низький рівень кіноосвіги. Зовсім зникла кінопре- са (журнали "Новини кіноекрана", "Вавилон").

Разом з тим є приклади, які вселяють надію на розвиток національного кіномистецтва. Зокрема, це проведення у березні 1995 р. у Москві кіновернісажу "Нове українське кіно", де були показані стрічки як знаних режисерів — М. Іллєнка, В. Дахна, М. Мащенка, А. Сирих, так і молодих талановитих постановників — С. Маслобойщикова, В. Кастеллі, О. Чорного, В. Домбровського та ін.

На екранах з'явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми "Казка", "За ніччю день іде"; В. Артеменка "Ой, на горі калина", "Солдатські вдови", "З матір'ю на самоті". Знято ряд короткометражних картин режисерів-почагківців О. Чорного, В. Домбровського, І. Миленка, Н.Андрійчен- ка та ін.

У вересні 1997 р. у Парижі демонструвався кінофільм київського режисера В. Криштофовича "Приятель покійника". Ця стрічка була показана на Каннському кінофестивалі.

Нарешті, в Україні знайшли визнання твори українських художників О. Заливахи, І. Марчука, М. Бідняка, В. Задорожного, які стали лауреатами Державної премії ім. Т. Г. Шевченка за цілу низку своїх робіт.

Розвиток культури в Україні потребує пильної опіки держави. Духовна культура, у свою чергу, покликана оживити економіку та політику на рівні з етикою, естетикою та педагогікою, сформувати моральні передумови для суспільного прогресу.

Входячи у XXI ст., Українська держава має відродити процес духовно-культурного та морально-етичного розвитку українського народу.

Національна культура покликана відкрити нову перспективу духовної консолідації української нації, відродити в масовій свідомості державницькі духовно-моральні принципи. Піднесення української культури в умовах незалежності, просування її до європейського просвітницького рівня неминуче тому, що український народ протягом віків створив самобутні цінності, які щедро вкладає у світову скарбницю цивілізації.